Одного осіннього ранку я вибрався в Карпати один. У Львові якраз були теплі осінні дні, тож вийшовши з поїзда і розпочавши підйом, я радів, бачивши серед лісу перші клаптики снігу. За годину сніг вже почав падати. Ще за годину, коли я вже вийшов з лісу на хребет, снігу було вже до колін, а пориви вітру в деякі моменти викидали мене зі стежки. Холод, мете сніг, видимість десь метрів 20. Я розумію, що вийшовши на вершину я не побачу абсолютно нічого. І думки: "Нащо тобі то треба? повертай назад..."

Але в цей момент я пообіцяв собі дещо. І всупереч всякій логіці прийняв рішення йти вперед. Кожен крок дається дуже важко і з набором висоти ситуація лише ускладнюється. Але ось я вже впізнаю останній підйом. Вершина... На якій я зміг пробути секунд 40)

В такі моменти ти сповна відчуваєш всю велич природи, всю велич Божого творіння. І людина на фоно цього всього лише маленька точка...

Це фото зроблене чуть нижче вершини. Чи не єдине, яке я зробив за всю цю поїздку. Справді найважче фото в мому житті. Але дивлячись на нього зараз я не згадую всі ці важкі моменти... А згадую перемогу. Бо тільки досягнення цілі дає мир і спокій.